До дня Української армії.

Піхота, їсти!

Взимку 2015 р. постійного розташування у нас не було. Де ми тільки не жили: у землянках і бліндажах, в старих фермах і коморах, у напівзруйнованих сараях та й просто в полі – у наметах. Харчування в нас було регулярне: «Триразове: понеділок, середа, п’ятниця», жартували хлопці. Взагалі, жарти, сміхИ, хитрість-винахідливість і почуття гумору рятували і допомогали нам у ті непрості часи.

Було колись таке, привезли хлопці «із села» – з  магазину кілограмів зо п’ять  пельменів. О, це – наша страва, наїмося досхочу! Знайшли чисте відро, налили води, поставили на вогонь… І тут виникло питання: «А скільки класти?» Ви ж розумієте, в такій кількості пельмені ніхто з нас ніколи не варив. Вкинули десь кілограми 2-2,5. А щодо залишку – так на вулиці мороз, нікуди вони не дінуться. Пельмені, що не попали до першої партії на знищення завернули у поліетиленовий пакет, вкинули у пусте відро, та й повісили ззовні, на кілок намету.

Вогонь горить, вода кипить, пельмені готуються. Фараон (це наш Славко із Миколаєва), черговий кухар – майстр своєї справи. Знайшов і лаврушечку, і пару зубків часничку вкинув у відро, посолив від щирої душі. Понісся по окопах чарівний пельменний запах. Всі  з нетерпінням чекають – коли?! І ось нарешті Фараоша вже кричить чарівні слова: «Пєхота, їсти!!!».

Їли ми ці пельмені із бульйончиком, із хлібцем, і з сухими як дощечки галетами, з часником і цибулею. Ну а найдосвідченіші «гурмани» ще й з тушонкою «щоб тремненько»! Наїлися, та й поготів. «Взавтра ще зваримо» – напівсонно пробурмотів Сергій з позивним «Малий», майже засинаючи на ходу…

Потім як у Біблії – «.. і був день, і була ніч». Було нам, відверто кажучи, не до пельменів. Та ще й на нашу голову відлига. Мороз змінився різким вітром із дощем. В окопах зхлюпало і потікло. Короче кажучи, нам і так було не солодко, та ще й погода все підмочила.

Попустило (і сепарів, і погоду) десь через три дні. Захотілося поїсти. Це, до речі, дуже дієва прикмета: «Затишшя в окопах – всі лазять пошукати чого пожерти». І тут Ларік з Миргорода вспомнив про пельмені. Вони так і провисіли у відрі весь цей час. Відро зняли, снігово-дощову воду злили, пакет розпотрошили, а там… Там була суцільна світоло-сіра маса із темно-сірим вкрапленням чогось, у чому ми, після консиліума спеціалістів і конференції зацікавлених осіб, признали м’ясний фарш. Утворився такий один великий «пельмень» розміром із піввідра. Ще не варений, але вже дебело набухлий.

Високі сторони-учасники  конференції висловлювали три антагоністичні думки: Перша: – дуже хочеться їсти. Друга: – «оце»  їсти не можливо. Третя: – та їсти більше нічого.

Мене, як самого «продвинутого» в медицині і як чергового кухаря прямо і ведверто спитали: «Викинемо?». Але, бачили б ви ті очі, які формально вимагають «викидати», а фактично кричать «їсти!».

І я, санітар-гранатометник-кухар-лікар-кулеметник героїчної п’ятої механізованої роти на сосновій колоді, підстеливши якісь папірці став нарізати той «пельмень» тонкими скибками 1-2 сантіметри завтовшки. Бачучи мою рішимість, хлопці помили відро і налили чистої води. Розклали багаття, стали воду варить. Командир взводу з позивним Гном бочком підійшов і тихенько спитав: «Проф, а ти розумієш, шо робиш. А якщо того, потруїмся… Я оце не їстиму.». А що ж «того», прокип’ятим, простерелізуємо, Бог дасть, виживемо. Я лише коротко мугикнув: - «Все буде норм. Не хочеш – не їж. Он, хлопцям більше залишиться».

Вода закипіла, забулькала. Знайшлися і перець з лаврушкою, і п’ять зубків часнику, і якась мівінна приправа, і цибулину у шкаралупі я помив і кинув у те відро, аби зробити страву хоч трошки їстивною. Кільця «пельменя» порізав ромбиками, квадратиками і трикутниками. Вийшли сякі-такі галушки із вкрапленнями фаршу дуже підозрілого на колір і на запах. Коли вода у відрі закипіла, вкинув всю ту геометрію до відра і ще раз довів до кипіння. Запахло пельменями. Реально, по позиції понісся знайомий всім зі студентських часів дратівливий запах. І тут почалося… Голодна і замурзана піхота штурмувала мене, як німця у 45 – давай їсти, давай, «бо «воно» вже готове». Я тримався так довго, як тільки міг, а потім, у думках перехрестився і голосно: «Піхота, їсти!».

Галушки-пельмені з’їли. Доїли і піввідра бульйону. Хтось з’їв і варену цибулю,  повизбирав рештки часничку, і пообсмоктав лаврові листочки. Ситий комвзвода Юра-Гном моргнув мені: «Професор, а нічогеньки такі пельмешки були.» І додав – «А я думаю, поїм і я.  Та біс із ним, як ….».

Гном замовк, а сита, осоловіла від теплої їжі піхота мовчки кивала головами. Всі все розуміли. Якщо що…, так хоч ситим.

Сергій "Професор" Кононенко, ст. викладач кафедри геодезії, картографії та кадастру.