Столипінська аграрна реформа

    Столипінська аграрна реформа – низка  законодавчих актів, прийнятих з метою перерозподілу селянської землі в Російській імперії та задля підвищення продуктивності сільськогосподарського  виробництва.

    Назва реформи походить від прізвища одного з її ініціаторів і головного реалізатора – голови Ради Міністрів Російської імперії Петра Аркадійовича Столипіна. Столипінська реформа безпосередньо пов'язана з революційними подіями 1905 року та невдалими спробами імперського уряду задовільно розв'язати аграрне питання. Основними законодавчими актами реформи були: указ від 9 (22) листопада 1906 року «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування» і ухвалений на його підставі Державною Думою закон від 14 (27) червня 1910 року.

    За цими законами, скасувалися обов'язкові форми земельної общини і кожному селянинові надавалося право вийти з неї й виділити свою землю у повну власність. Він мав також право вимагати виділення землі в одному масиві – «відрубі», до якого міг приєднати свою садибну землю і перенести сюди будівлі, утворюючи «хутір». Селяни користувалися допомогою Селянського поземельного банку, який кредитував купівлю землі і допомагав створити хутірні і відрубні (польовий наділ без садиби) господарства.

    Останнім актом Столипінської реформи був закон про землеустрій, який встановлював порядок праці землевпорядних комісій (губернських, повітових і волосних, створених ще указом від 4(17) березня 1906 року.

    В Україні процес виходу з громад пішов ще далі, при чому він був нерівномірний, бо общин майже не було на Правобережжі й Полтавщині, натомість вони переважали у степу й на Харківщині. Але й тут общинне землекористування було переважно лише формальним, бо поодинокі господарства користувалися землею на правах подвірного землеволодіння, тобто власником землі вважався весь двір; її, правда, не можна було продати, але можна було ділити між спадкоємцями двору.

    Внаслідок Столипінської реформи  значна частина дворів в Україні, що входили до земельних громад, вийшли з них. З 1907 року по 1911 рік в Україні вийшли з громад, створивши при цьому так-звані відруби і хутори, 225 500 господарів, які володіли 1,8 млн десятин землі. Найінтенсивніше зростали хутірські і відрубні господарства у степових губерніях і на Волині. Значною мірою завдяки кредитній допомозі Селянського поземельного банку, селяни купили лише у 1906-1909 роках 385 000 десятин поміщицької землі. Провадилося землевпорядкування до 1917 року. Землевпорядні комісії припинили свою діяльністьлише,  відповідно до постанови Тимчасового уряду, у червні 1917 року. За період своєї діяльності впорядкували у 9 українських губерніях близько 0,5 млн господарств з 3,7 млн десятин.

    За нового аграрного устрою селянин міг, бодай частково, проявити ініціативу і поліпшити своє господарство, отримавши для цього потрібні ресурси та допомогу від Селянського поземельного банку, сільгоспспілки, кооперації і земської агрономії. Завдяки прогресові агротехніки (перехід до плодозмін, сівозмін, тощо) зросла врожайність (за 1904-1912 рр. на 20 %) і збільшилась сукупна капітальна вартість селянських господарств.

    Варто зазначити, що поліпшення, зумовлені Столипінською реформою, стосувалося лише близько ¼ господарств, насамперед хутірських і відрубних. Хоч у руках селянства опинилося 65 % всієї землі, проте в Україні далі панувало аграрне перенаселення. 32 % селян не мали землі, або ж мали її в розмірі лише до 1 десятини, 38 % господарств мали від 1  до 4 десятин, 19 % – 4-9 десятин, лише близько 11 % – більші земельні площі (станом на 1917 рік). Бідняки (частково і середняки) не мали змоги купувати поміщицьку землю через високу ціну (наприклад, 400-700 карб. за десятину на Правобережжі) і не могли одержати кредиту за посередництвом Селянського поземельного банку. Частина їх продавала землю багатим селянам, а самі переїздили до Азійської Росії та  міст.

(За матеріалами Інтернет-ресурсу : Столипінська реформа. URL: https://uk.wikipedia.org/wiki/Столипінська_реформа)